Ми вже багато разів подорожували потягом, авто, навіть літаком. Але «пощупати» своїми руками Малюк міг лише авто (коли вона в нас була).
І ось, одного дня, ми вирушили на залізничний вокзал. В метро мені довелося відповісти на добрий десяток запитань: «А чому чи їдемо на вокзал?», «А ми що їдемо купувати квитки?», «Так ти ж раніше квитки купував через інтернет. А зараз?», «А ми до їдемо бо баби Тані в гості?», «А де наші речі?»… Загалом терпіння – це не «сильна» сторона.
Коли ми піднялися на перехід над коліями Київського залізничного вокзалу, Малюк вже взагалі «зійшов на нєт» своїми запитаннями, а потім в неочікуваному місці, там де він вже не один раз був ми потрапили в музей – Музей потягів, Музей рухомого складу.
Кілька великих паровозів, технічні та пасажирські вагони – все цікаве в одному місці, і до всього можна торкнутися руками.
Класнюча штука, коли ти заходиш у вагон – салон початку ХХ століття, сідаєш на оббитий шкірою диван; коли заглядаєш у купе – кабінет Масік сідає за стіл, проводить рукою по зеленому сукну і замріяним голосом каже: «Тут, мабуть, працював письменник».
Всі вагони – салони (а їх там 2) з’єднані між собою, і зайшовши у вагон – салон № 70139 (1910 року випуску), пройшовши через вагон 1912 року, в якому було підписано попередній текст універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, минувши 8 – місний вагон Клемента Ворошилова, потрапляєш у 2 місний салон В. Щербицького.
Саме у «залізничному будинку на колесах» комуністичного лідера, ми розпочали нашу дорожню трапезу 😉 – в кінці вагон, є велиииикий стіл та шкіряний диван, ось на ньому Малюк і «заточив» усі бутерброди, залишивши татусеві лише трішки чайку 😉
Після цього розпочалася активна частина екскурсії – лазання тепловозами. Можна залізти в кабіну кожного тепловоза, можна покрутити ричажки, ручечки, фінтіки, мінтіки, загалом – те що треба пацану.
Але Малому простого споглядання виявилося мало і в нас розпочалися рольові ігри:
Малюк – машиніст, Тато – голос за кадром.
Тато: Увага, підготуватися до відправки. Прогріти двигун.
Малюк: Є! (і почав «лопатою» підкидати «вугля» в «піч».
Т: – Вагони зачинено. Можна вирушати.
Малюк тягне за дріт гудка, пищить «не по дєтськи» і потяг «тронувся».
Т: – Темніє. Ввімкнути фару.
Малюк вмикає прожектор в не збавляє пару.
Т: – Поглядай на манометр (це прилад, який показує тиск) – щоб н е вибухнув двигун.
Малюк спускає пар і «будить» пасажирів потяга.
Т: – Обережно!!! На колії лежить зайчик!
І тут почалося, Малюк смикає, грюкає, дьоргає всі деталі в паровозі, але екстрене гальмування було вдалим – зайчика не роздавили…
І так ця історія з різними варіаціями повторювалася в кожному паровозі 🙂
Варто сказати, що коли ми обоє залізли НА паровоз – то з 5 метрової висоти не дуже приємно дивитися до низу і спускатися маленькими східцями.
Потім це був ремонтний вагон, платформа і ручна дрезина.
Загалом – «Виставка рухомого складу історичних локомотивів та вагонів» те місце, яке варто відвідати. Звісно краще в сонячну погоду, але якщо хто йде заради фото у вагоні – то поганої погоди не буде.
P.S. В цей музей ми пішли відразу з «Дитячої залізниці» – потрібно було спасати ситуацію, бо дитина була розчарована, а сумні діти – це не просто «пічалька», а дуже велика журбинка!
Be the first to comment