Сталося як сталося – мого сина звати так, як зовуть й мене.
І ось, коли він почав видавати Світові свої думки і сипати перлами ( йому на той час був рік і вісім) кожен вважав за необхідне задати йому “джентельменський набір запитань” – Як звати маму? Тата? Бабу? Діда? І тд.
На всі питання від відповідав чемно крім одного – тата звати Тато.
Нічого не викликало підозри!
Пізніше настала стадія вивчення віршиків. В нашій сім’ї популярним на той час був Грицько Бойко. І ось один з віршів, який син вивчив за 2 прослуховування
– Як тебе звати?
– Так як мого тата!
– Ну а Тата ж як?
– Тата звати так, як зовуть мене – в нас ім’я одне.
Так тривало півроку…
Читайте більше історій від Тата
Одного разу, мені все ж таки захотілося зрозуміти – чого ж дитина мене по імені ніколи не називає.
Ми сіли з ним на підлогу будувати черговий гараж для МакВіна і я почав розпитувати про те, про се. Як – то кажуть – втирався в довіру.
І ніби ненароком запитую:
– Синок, а чому ж ти ніколи не кажеш як звати тата? Ти всіх називаєш, а мене ніколи.
Він дивиться на мене поглядом, в якому читається : “Тату чи Ви глуздом з’їхали чи Вам сі погано стало…” і на повному серйозі відповідає:
– Татусь, ну що ти таке розказуєш – я ж завжди відповідаю що тебе звати ВНасІМ’ЯОдне!
🙂 А в скільки він почав говорити більш-менш зрозуміло і багато?
Почав говорити десь в півтора роки. Багато в два.
Але в рік і 8 по номерах автомобілів вивчив більшість букв 🙂
Гуляли, він підбігав до машини, показував пальчиком і питав що це? І так вивчив літери.